KlusNN » 10 дек 2015, 16:39
В сьогоднішній день - міжнародний день футболу, та тридцятої річниці початку футбольної діяльності в селищі Липова Долина надається матеріал історії футболу села Саї.
Роки минулі та дні теперішні саївського футболу
Зірковий час для команди «Колос» із села Саї припадає на кінець дев’яностих років минулого століття. Саме в 1991 році представники колгоспу імені Шевченка, головою правління якого був Володимир Миколайович Гречаний, стають чемпіонами району. Перевага саївчан над рештою суперників у цих змаганнях, а їх було одинадцять, більше ніж переконлива: 16 перемог, 4 нічиї і лише дві поразки. Так, в останньому турі чемпіонату в Синівці «Колос» забив господарям майданчика аж вісім голів, пропустивши у власні лише одного! А всього було забито найбільше – 90 голів, пропущено - 25. «Колос» набрав у підсумку 52 очок, а другий призер –«Ураган» із Байрака – 45, слідом за ними – панасівська «Зоря» - 43 очок. Саївчани в чемпіонський сезон вирізнялися настирливістю в нападі, грамотними діями в захисті та продуманими комбінаційними дотепностями футболістів лінії півзахисту. Тодішній склад, а це Олександр Пікало, Іван Бойко, Павло Олійник, Леонід Сай, Володимир Товстий, Валерій Кревсун, Микола Шурхно, Віктор Пономаренко, Михайло Голуб, Іван Яковенко, Микола Хілько, Іван Шафорост, Микола Демиденко, Анатолій Тіцький, Іван Крупський, брати Володимир та Валерій Марченки, Микола Кревсун, Олександр Благий був чи не найсильнішим за всю історію саївського футболу.
Та не лише 1991 рік закарбований у пам’яті прихильників «Колоса». До цього часу шанувальники самобутнього колективу згадують, що саїчани в 1996 році дійшли до півфіналу кубка району, програвши на своєму стадіоні хлопцям із Семенівки з рахунком 0:2. Те протистояння стало добрим уроком за темою: «Ніколи не помиляйся в оцінці суперника». В 1998 році «Колос» стає володарем другого за ліком розіграшу «Кубка пам’яті Василя Олексійовича Роспопа», змагань, в якому грали капустинський «Сокіл», збірна ветеранів Липоводолинщини та «Берест» із Берестівки. «Колос» спочатку здолав капустян 2:0, а в фіналі свою перевагу задекларував рахунком 3:2 над ветеранами.
В 1998 році саївчани, пропустивши поперед себе в турнірній таблиці «Вікторію» з Семенівки та колядинецьку «Іскру», фінішували в перегонах чемпіонату на призовому, третьому місці. Та найближче до бажаного першого місця «Колос» знову був у 2001 році. Виснажливе переслідування лідера, «Зорю» з Панасівки, закінчилося тим, що чемпіон 1991 року так і не наздогнав панасівців, а набравши 29 очок, відстав від переможця рівно на один бал, посівши «срібний» п’єдестал.
Немало сезонів за саївський колектив грав один з кращих бомбардирів «Колоса» нападаючий Олексій Бойко. Він прекрасно памятає, що в 1975 році його клас, хлопці, які в 1976 році закінчили навчання в школі, в основному 10-Б, став головною дієвою силою фіналу кубка району до Дня Перемоги в Липовій Долині. Тоді дуже в моді було подібні змагання проводити «пулькою»: і команди зібрані, і захід проведено спортивним керівництвом. Так от, саївські старшокласники, а це Володимир Мельник, Микола Гричаний, Микола Пономаренко, Олександр Марченко, Іван Степаненко, Василь Каща, Анатолій Омельченко, Іван Дівочий, Петро Іщенко, Сергій Шаповалов, Олексій Бойко та Віктор Карпець кубок повезли в Саї. Спочатку в півфіналі вони виграли 1:0 у суперників з Байрака, а потім з таким же рахунком – у лучан. В першому матчі гол забив Бойко, а з взяттям воріт другого поєдинку вийшов курйоз, який згадується учасниками дійства з посмішкою. Адже навісне спрямування м’яча від ноги Василя Кащі кваліфікувалося не чим іншим, як передачею. Та траєкторія шкіряної кулі виявилася такою зрадницькою для голкіпера з Лучки, що той згадував навіть нечисту силу не лише після пропущеного голу, а й після гри!
В 1977 році в Липовій Долині саївчани знову грають фінальний матч кубка район. Добре підготувавшись, перш за все укомплектуванням складу, «Колос» виграє матч з рахунком 4:0. Як згадує Олексій, йому довелося спеціально прибути аж з Харкова, де він навчався, а потім вишукувати виправдальні аргументи своїм викладачам.
Свою футбольну майстерність «Колос» пробував і в міні-футболі. Найкраще в саївчан склалося в 1993 році. В попередньому етапі, граючи в Семенівці, «Колос» переміг господарів майданчика, місцеву «Вікторію», та «Метеор» з Московського, а нічия з беївським «Янтарем» відкрила шлях до фіналу.
21 лютого в Липовій Долині фіналісти, а їх було четверо, мірялися силами за головну нагороду – кубок. В той день «Будівельник» з районного центру мав більше аргументів футбольного переконання, ніж інші. Тому його перше місце – закономірність, а саївчани своєю грою підкорили прискіпливих липоводолинських «тіфозі» та завоювали лише третє місце, пропустивши на другу сходинку «Ниву» з Яснопільщини.
Фундамент такого успіху «Колоса» закладено не одним футбольним поколінням Як і в навколишніх селах, спорт для жителів Саївської сільської ради в той час був показником різнобічного розвитку. Та спочатку домінуючим ігровим видом занять молоді, приблизно в середині та в кінці п’ятдесятих, можна вважати волейбол. Хлопці 1948-1950 років народження перевагу віддавали більш інтелегентній грі м’ячем. Але і в ту пору Іван Бобко, Іван Овсієнко, Іван Клюс, Василь Валюх, Михайло Ващенко та Петро Коробка стали «застрільниками» перших матчевих товариських зустрічей з ровесниками інших ближніх сіл. Щоб ніхто не був ображений, домовлялися про зустрічі з волейболу та вже потім грали і в футбол. Як говорить Іван Григорович Бобко, волейбол для саївчан був «козирною картою», а от у грі з футболу він так і не пригадав, щоб десь виграли: чи в Гришках, чи в Мар’янівці, Капустинцях, не кажучи про сильних на той час футболістів з Беєвого.
Перше футбольне поле в Саях збудували методом суботника в 1960 році з ініціативи молоді та комсомольців. Голова правління місцевого колгоспу імені Шевченка Іван Миколайович Бойко та секретар партійної організації Іван Мефодійович Клюс чим змогли допомогли «Колумбам» простої спортивної споруди. І вже через тиждень футбольне поле приймало перших відвідувачів. Воно розміщалося в районі вулиці Радянської Конституції. Про це розповів колишній вчитель місцевої школи Іван Васильович Євтушенко. Та більш привабливе місце для гри в футбол з’явилося біля приміщення Саївської загальноосвітньої школи в 1968-у році. Саме тоді в село прибув новий вчитель фізичної культури Василь Олексійович Роспоп. Свою діяльність «Бога фізкультури і спорту», а по іншому ми і не називали цю Людину з великої літери, педагог розпочав у різних напрямках: докорінно змінив методику проведення уроків; мав свої плани в покращенні матеріальної бази спорту; перш за все психологічно примусив кожного повірити в свої сили та знайшов аргументи перед дирекцією школи свій предмет поставити на один рівень з математикою, фізикою та мовними науками. Його вихованець-легкоатлет Іван Авраменко в свій час входив до збірної України спортивного товариства «Буревісник» спортсменів комплексу «Будь готовий до праці та оборони»; Надія Нестеренко не залишала жодних шансів у лижних гонках обласних змагань та й на республіканській «лижні» мала успіх; неперевершений «король спринту» Петро Нестеренко свої показники на стометрівці фіксував у районі 11,3 – 11,4 секунди… А скільки ще спортивних особистостей пройшло через тренувальні «мазо» та «мікро» цикли Роспопа? Тож недаремно турнір пам'яті нині покійного Василя Олексійовича, напевно, серед футболістів буде проводитися вічно! Звичайно ж, така фізична підготовка юнаків із Саїв не могла минути і футболістів. Та й сам Василь Олексійович не цурався збірної колгоспу, зайнявши місце оборонця команди. А школярі, розділяючи «моду» того часу, грали товариські, контрольні та ще одному лише Богу відомі свої матчі з метою – лише б грати!!! Той же Олексій Бойко говорить, що його хутір Мельники поділили географічним розподілом «по рівчак». Згадує, що коли не награвалися в футбол у школі, вдома грали «правий берег рівчака», проти «лівого берега». Згадували й про те, як у пастухах чиюсь уже не голодну корову сусідка виганяла зі свого городу. Ой, які ж були ввечері «розбірки»!!! І обіцянки, що із завтрашнього дня все буде по іншому - не були правдою ні для тих, хто це віщав скрізь сльози, ні для домашніх «прокурорів». А, мабуть, найкращий футболіст саївського футболу Віктор Крупський з посмішкою тепер зізнається, що в школу ходив, напевно, все ж таки по тій причині, що вранці, ще до першого дзвінка, грали кожного дня в футбол на шкільному стадіоні. Та так грали, що двадцять на двадцять, а то й більше гравців двох команд «заганялися» на перший урок вчителями, а коли місію запрошувача виконував директор – бігли за парти зі швидкістю форварда за м’ячем. А корівок у хуторі Карпці, в день трансляції матчу чемпіонату СРСР з участю київського «Динамо» по «бригадному» радіомовленню, випасали хлопці-футболісти лише… біля стовпа, де розміщався рупор. Тодішній перший секретар Центрального Комітету Компартії України В.В.Щербицький говорив, що після перемог «Динамо» усі виробничі показники республіки підвищувалися. Так, трудовий потенціал в задоволених жителів України і справді мав значні показники. Та лише молочний приріст корів хутора Карпці падав. Адже як може підвишитися надій молока від худоби, яка дві години кружляє вже натоптаною стежиною навколо бригадного стовпа?
Відношення до футболу того часу вдало висвітлено в поемі про Карпці «Чотири пори року», словами
… Закохані були усі в футбол,
Любили ми бразильців і «Динамо»,
Ми знали, хто Мунтян, а хто Коньков,
Хто Лобановський, Базилевич, Сабо!
Хотілось грати, як грав той Пеле,
А інший був в думках як Жаоржіньйо,
Ще памятаємо слова: «Хто «обведе ???».
Мене – ніхто!!! Бо я – як Ревеліно!!!»
Та на такі слова могли претендувати хлопчаки з кожного хутора Саївської сільської ради. Змагання між населеними пунктами часто чергувалися з поїздками на велосипедах до інших сіл, а потім – матчі-відповіді. Капустяни мали не багато сильних футболістів, а тому саївські хлопці, в основному, їх перемагали як удома, так і на виїзді. Важкими суперниками вважалися семенівці й колядинецькі фізкультурники. А беївчан взагалі можна було прирівнювати до системи «вчитель – учень», де педагогом, звичайно ж, були хлопці з Беєвого. Така беззаперечна гегемонія тривала приблизно до середини сімдесятих років. Але весною 1971 року трапилася подія, яку інакше, як дивом і не назвеш. У Беєвому школярі з Саїв вперше за всю історію протистоянь, з рахунком 0:1, перемогли господарів сільського стадіону. Єдиний гол, забитий Віктором Крупським, міг мати продовження фізичного піляматчевого «пресингу» з боку і болільників, і самих гравців. Та беззаперечний авторитет місцевого вчителя фізичної культури Павла Сергійовича Цюпки змусив переможців вести себе адекватно. Правда, восени цього ж року, прибувши в Саї, школярі Беєвого невимушено «поклали на лопатки» господарів з рахунком… 0:7. Але це був урок для обох колективів. Першим про те, що будь-якого суперника можна перемагати, а для других – що ніколи не потрібно до футболу підходити з позиції «шапкозакидачів»… Пройде не менше восьми років і лише тоді саївський футбол досягне рівня беївського, але саївчани йшли саме таким шляхом – поступово, крок за кроком нарошували свою майстерність.
Першою командою вважається колектив, створений в 1969 році, в складі якої грали Іван Карпець, Валерій Крамаренко, Віталій Шаповалов, Григорій Михно з Саїв, Микола Марченко з Нестеренків, Іван Ващенко та Анатолій Попович з Жоглів, Василь Ващенко, Іван та Володимир Плут, Михайло Шульга, Василь Плут, Володимир Тєлєгін з Мар’янівки, Іван Шурхно, Віктор Крупський та Анатолій Трубніков із Карпців. Їхні поїздки на велосипедах на товариські матчі з футболу були в радіусі не більше п’ятнадцяти кілометрів. Першопрохідцям завжди важко. Нелегко було саме і цим хлопцям: футбольна форма була відсутня, взуття – фірми «хто в чому», зіграності не вистачало, але переповнювало бажання грати і хоча б не програвати. Школярам часто своєю присутністю на полі допомагав і Василь Олексійович Роспоп, але при умові, що зустрічаються колгоспні команди.
Великим прогресом можна вважати 1975-ий рік. Мені, інструктору по спорту, випала нагода за кошти колгоспу ім. Шевченка придбати футбольну форму, яка була першою для тодішніх футболістів. Голова правління господарства Анатолій Миколайович Лебедько інколи відвідував матчі, а секретар партійної організації Микола Миколайович Чукашов, здається, не пропускав жодної гри. Команда на половину складалася з молоді колгоспу та школярів місцевої школи.Це Віктор Карпець, брати Іван та Віктор Крупські, Іван Шурхно, Микола Клюс, Василь Роспоп, Павло Сенік, Микола Хижняк, Іван Степаненко, Павло Лимар, Іван Кулинич, Сергій Валюх, Олексій Голуб, Микола Пономаренко,Володимир Ващенко, Олексій Бойко, Микола Мельник.
Зодягнувши перший раз форму зеленого кольору, усі гравці ніби перевтілилися, сяючи обличчями. Наприклад, Віктор Крупський, пригадує, відчув неповторний стан своєї свідомості, розуміючи, що, нарешті усі фізкультурники і справді схожі на тих футболістів, яких часто бачив по телевізору. Про чемпіонат району ми навіть не чули, а змагалися в матчах за згодою наших суперників. Мабуть кожний, хто брав участь у грі проти команди Подільок, не забуде цього видовища. Саївчани перший тайм програвали 0:3, та потім в другій половині протистояння якимось дивом так перехопили ініціативу, що перемогли 4:3!!!
Та, мабуть, назавжди пам'ять триматиме ту поїздку на велосипедах, яка відбулася пізньої осені в Колядинець. Прямими дорогами, повз Карпці та Мар’янівку, доїхали на своїх двохколесих «друзях» без проблем. В нашу, саївську школу, стали ходити школярі з Беєвого, а тому перемогти господарів-школярів було не проблемно. Вже під кінець гри побачили велику дощову хмару. Дощ розпочав «періщити» на середині зворотньої дороги. Іншого шляху, як вперед, ми не бачили, але ж, в основному, їхали на «веліках» по двоє, а то й троє хлопців! Вже і відчепили та викинули захисні щитки коліс, вже і штовхали свої транспортні засоби, але багнюка, як зрадник, заважала в дорозі. Ті мандри закінчилися тим, що прийняли рішення їхати по трав’яному покриттю кювета, через Купліваху, а це великий крюк. Покійна мама Миколи Демиденка лише «ойкала» та плескала в долоні, побачивши нас в ті хвилини на своєму подвір’ї. Нагодувавши, чим можна було нагодувати «ораву» вже змарнілих футболістів-невдах, напоїла ще й молоком, якого за смаком особисто я в своєму житті не пив ні до, ні після цієї поїздки!!!
На території Саївської сільської ради раз на рік проводяться ще одні змагання з міні-футболу. Дійство відбувалося в хуторі Карпці вже тричі - в населеному пункті, який налічує 49 дворів, із них у 25 живуть сорок три хуторяни. Турнір з міні-футболу має офіційну назву «Кубок Карпців». У цей день на стандартний майданчик неподалік ставка «Мочарка» виходять футболісти різного віку, які мають безпосередню причетність до родословної колишніх і теперішніх жителів хутора. Колективи так і називаються: «Команда прізвща Валюх», «Команда прізвища Клюс», «Команда прізвища Карпець» та «Команда різних прізвищ жителів хутора». Допускаються гравці виключно ті, хто має такі прізвища, або внуки-правнуки тих, хто колись проживав у географічних «кутках» Карпців. Організатори турніру не прагнуть таким чином потрапити в «Книгу рекордів Гіннеса», а долучаються в першу чергу до здорового способу життя різновіковими групами людей, вшановуючи пам'ять пращурів та доводять, що при бажанні – можливості безмежні. Потрібно сказати, що в цей день в Карпці зі стадіону Саївської школи привозяться футбольні ворота, а після турніру повертаються назад; протягується дріт електроживлення за 220 метрів; є розмітка стандартних вимог; майданчик має святкове «вбрання» прапорами національних кольорів нашої держави; яскравий банер вдало завершує комплекс матчевої атрибутики; команди допускаються до поєдинків лише (!) в єдиній спортивній формі; озвучення турніру включає не лише футбольний марш та оголошення складу команд, а й виконання Гімну України під час підняття Прапора Карпців з Гербом хутора. Мабуть, це приклад для тих, хто киває на відсутність спонсорів та інші надумані передумови, забувши слова Сергія Корольова: «Хто хоче працювати – вишукує можливості. Хто працювати не хоче – вишукує причини».
І на сьогодні сільський голова села Саї Григорій Андрійович Валюх вишукує шляхи реанімації футбольної команди «Колос», яка припинила своє існування в 2003 році. Григорій Андрійович був під час «чемпіонської ери» у складі місцевої команди, є активним учасником, як гравець, «Кубка пам’яті Василя Олексійовича Роспопа» та завжди грає в «Кубку Карпців». Тобто сільським головою прокладено невидимий шлях між колишнім та теперішнім футбольним часом села Саї. Та, мабуть, режим реального часу виконує свою функцію.
А реалії такі, що місцева школа, звідки можна було б «черпати» поповнення юних футболістів, відноситься до категорії малочисельного навчального закладу Липоводолинщини, маючи в стінах всього…55 діток. Місцева молодь вже давно масово покинула рідні домівки та оселилася в навколишніх містах Сумщини, таким чином хоч якось «зачіпаючись» за робоче місце. При такій ситуації лише втручання невідомих надприродних сил змогли б повернути футбол у Саї. Та, можливо, ще дзвенітемуть від ударів м’ячі, а витоптане футбольне поле наче магніт, «притягуватиме» не один десяток уболівальників, які порівнюватимуть гру «Колоса» дев’яностих років минулого століття з грою «Колоса» зразка теперішнього часу!